Колись тут (У Херсонському повіті, біля Берислава й Херсона.), — розповідає інший дід, Семен Герасименко, — по плавнях та по скелях було стільки вовків, лисиць, зайців та диких свиней, що за ними й не пройдеш. Дикі кабани мали пудів по десять, а то й більше ваги; шестеро чоловіків ледве клало на сани. Тут була така маса звірів, що з міста присилали вершників, чоловік сорок чи п’ятдесят, щоб їх розганяти. Та куди там? За ними ганяються степом, а вони у плавні біжать. Їздили з рушницями та шаблями по плавнях та все палили очерети; то вже тоді трохи налякали їх, а то просто страшно вийти було. Риба, то та, сердешна, навіть задихалася від власної кількості, а раків штанами ловили. А що до птиці,
то й казати нічого. Як підеш на полювання, то несеш її додому, мов на коромислі. Стрепети, огарі, лебеді так і ходять по степу пішки. Трави високі-превисокі росли по самі груди, а то й вищі; а роса по траві мов вода: якщо хочеш іти степом, то передусім скинь штани та підбери сорочку, бо як намокнуть, то й не дотягнеш. Як ідеш по траві в постолах, то вода тільки чвирк-чвирк! Ліс ріс густий та високий: груш, калини, дикого винограду — не пролізеш. Уночі страшно було й ходити. А врожаї були такі, про які тепер і не чути. Та й дешевизна на той час яка була: пуд проса десять копійок, пуд пшениці сорок копійок, та й то ще дорого».
«Тут тих звірів, тут тої птиці, — розповідає третій дід, Євдоким Косяк, — то видимо-невидимо було: так пішки по степу й ходять. Приїхали ми зі своєю панею в ці місця, де тепер Наковальня ( В Олександрівському повіті Катеринославської губернії.) — вона дісталася їй у спадок — приїхали ми та й дивимося, а тут ні хатки, ні курінця, лише степ та ковил. Що тут робити? «А що робити? Рубай очерет, копай дернину та роби курінь». Давай я рубати очерет, давай копати дерен. Нарубав, поставив, обсипав землею; от хатина й готова. А вже їсти, то їж, що хочеш: є й птиця, є й звір степовий. «Та що мені, — каже пані, — та птиця та звір степовий? Ти поїдь та злови дике порося!» Ну, що ж, порося то й порося! Сідаю на коня, беру в руку довгу пугу, та й їду до річки, де було лігво диких свиней. От приїду та й чекаю, доки свині підуть пастися у степ, а поросята лишаться самі; вистежу, та мерщій туди; вхоплю порося і в ноги; ото вже біжу, то вже біжу, що є духу, а воно верещить, мов шалене. І що б ви подумали?
Як вчують гаспидські свині, та до мене! Так і лізуть, так і лізуть під ноги коневі; та так біжать до самого куреня, і якби не довга пуга, то й роздерли б. От як воно було в давнину! Зовсім не так, як тепер! А взяти, приміром, урожай. Хіба в давнину він таким бував? Куди там! У нашої пані було семеро чоловік родини, а вона більше тридцяти сажнів ніколи не сіяла. Оце, бувало, заволоче просто навпроти куреня, посіє пшеницю й чекає. То вона як вродить, то й стебла не видно; майже сам колос, та такий товстий, як веретено. Отакі хліба були, а трави, то й казати годі. За травою і землі не видно: лежить на землі, мов шуба чи рядно; а росла така, що людини верхи на коні не видно»